A A A K K K
для людей з обмеженими можливостями
Хмільницька громада
припинила діяльність, увійшла до складу Новобілоуської громади

Ще одна гірка солдатська доля. Людмила Студьонова.

Дата: 03.09.2020 08:55
Кількість переглядів: 58

Ще одна гірка солдатська доля

Скільки таких справ зберігають українські архіви – важко сказати. А ось ця архівно-слідча справа ф.Р-8840, оп. 3, спр. 2138 (Державний архів Чернігівської області), про яку піде мова, розкриває весь трагізм ще однієї долі звичайного солдата Червоної Армії пекучого літа 1941 року. Його імя Олексій Ілліч Жабинський.

Він народився в 1911 році в селі Рябці Чернігівського району в родині селянина-середняка. Протоколи допитів Олексія Жабинського, які складають названу справу, не дають інформацію про життя сімї після революції, під час громадянської війни, колективізації і голодомору. Заарештований 16 жовтня 1943 року, він показав слідчим відділу контррозвідки НКО «Смерш» 61ї армії генерала Павла Білова, яка брала участь у визволенні Чернігова, що закінчив сільську школу і курси бухгалтерів. Мобілізований 25 або 26 липня 1941 року (точно не памятав) Чернігівським райвійськкоматом. На службу Олексій Жабинський прибув до 176-го армійського запасного стрілецького полку Особливого Київського Військового Округу (ОКВО).

Цей полк формувався у Проскурові (нині місто Хмільницький) і був укомплектований рядовими солдатами і молодшими командирами. Серед солдатів були також ненавчені військовій справі люди. А от Олексій Жабинський мав воїнське звання старший сержант. Отже, міг командувати відділенням. У такому складі 176-й азсп мав розпочати передислокацію у напрямку Козатина Вінницької області за маршрутом: Летичів, Дяківці, Бобрик, Калинівка, Козатин. Невідомо, чи дістався полк до 6 липня 1941 року до пункту призначення, бо 8 липня німці захопили Проскурів.

176-й армійський запасний стрілецький полк відступав з тяжкими боями і опинився в Лубнах Полтавської області. Це сталося у вересні. Надійшов наказ відходити до Миргорода. Проте полк опинився в оточенні. За словами Жабинського, зав’язався не рівний бій з німцями. Він отримав контузію і потрапив у полон. Одному слідчому він казав, що не міг орієнтуватися і тому так сталося. Іншому, що здався добровільно, аби врятувати власне життя. Ніхто сьогодні не підтвердить, чи спростує слова Жабинського. Колону військовополонених окупанти погнали у напрямку Лубен. Це був важкий шлях через Хорол, Семенівку, Кременчук до селища Павлиш Кіровоградської області. Тут бранців завантажили в ешелон і повезли на станцію Знам`янка. Звідси колоною рушили на Кіровоград, Ново-Українку. Остання зупинка – місто Бобринець Кіровоградської області. По 50 чоловік полонених військовиків розподілили по колгоспах.

До початку грудня 1941 року Олексій працював на сільськогосподарських роботах у селі, яке розташувалося в 19 км від Бобринця. Серед бранців поширилися чутки, що їх незабаром відправлять у табори, а звідти – або служити німцям, або на роботу до Німеччини. Жабинський вирішив тікати. Втеча далася легко, бо ніякої охорони не було. Наприкінці грудня 1941 року він дістався Чернігова, де до війни з дружиною Катериною Данилівною, молодшою за нього на дванадцять років, і народженою донькою, Олексій проживав. Місто лежало в руїнах, не вистачало продовольства, і подружжя вирішило оселитися в Рябцях, у мами Олексія – Анастасії Сидорівни. Вона вдовіла з 1921 року.

Під час допиту слідчий запитав Жабинського, чи затримували його німці, коли йшов у Чернігів. Відповів, що обходив їх стороною. У Рябцях працював обліковцем від німецького заготівельного відділу до жовтня 1942 року. Приймав від населення податки картоплею, іншими продуктами. Виконував різні сільгоспроботи. За це німці платили йому 300 рублів на місяць. Чому, тікаючи з полону, не шукав шляхів до частин Червоної Армії або до партизанів? Жабинський пояснив так: мав слабке здоровя, а ще боявся загинути. Як так сталося, що його, Олексія Жабинського, завербувало гестапо? Слідчий почув наступне: у листопаді 1942 року бургомістр Дмитро Дорошенко вручив йому повістку з вимогою прибути в Чернігів на вулицю Коцюбинського, 40 у приміщення міської шутцполіції на чолі з П.П. Шихуцьким 1956 році розшукувався кадебістами).

Іншому слідчому Жабинський сказав, що зустріч з вербувальником-німцем відбулася в поліції безпеки. А це вже зовсім інша адреса – вулиця Шильмана, 38а. Розмова відбувалася через перекладача. За словами Олексія, прізвища обох він не запамятав. Підписав зобов’язання на співпрацю. Отримав псевдо «Р-2». Зібрані матеріали про дислокацію партизанів, про неблагонадійних людей він мав у письмовій формі передавати вербувальнику. Однак повністю виконати завдання Жабинський не зумів, бо партизани до Рябців не заходили. Тому обмежився тим, що написав характеристики на бургомістра села Дмитра Дорошенка, який до війни очолював кооперацію, на поліцаїв Володимира Садового – колишнього залізничника і Кирила Шурпу. Проте не памятав, що саме про останнього написав. Однак щодо всіх відзначив, що вони добросовісно виконують обов’язки, покладені на них новою владою.

Про кожного з них необхідно розповісти детальніше. Дмитрові Пилиповичу Дорошенку на початок війни було сорок років. Він народився в сімї селянина-середняка в селі Рябці. Мав трикласну освіту. З приходом німців отримав посаду старости села Рябці, а навесні 1942 року – бургомістра сіл Рябці та Рижики. Власноруч відвіз до Чернігова близько 20 молодих дівчат і хлопців, яких відправили на роботи до Німеччини. Забирав у селян для німців свійських тварин, здав окупантам 600 центнерів зерна, понад 60 тонн картоплі, багато яєць, іншої сільськогосподарської продукції. Про все це в ході судового процесу над Дорошенком розповіли півтора десятка свідків. Вирок для нього обрали терміном двадцять п’ять років у виправно-трудових таборах оскільки 26 травня 1947 року смертну кару в СРСР було скасовано. Строк ув’язнення розпочався 17 квітня 1950 року. Після вигнання німецьких окупантів з території Чернігівщини з січня 1944 року Дмитро Дорошенко воював у лавах Червоної Армії рядовим червоноармійцем, був нагороджений орденом Червоної Зірки (6.05.1945) і двома медалями «За відвагу» (12.08.1944 і 13.09.1944). 21 березня 1955 року Судова Колегія з кримінальних справ Верховного Суду СРСР переглянула справу Дорошенка з метою знизити йому строк покарання. Як учаснику бойових дій, відзначеному високими урядовими нагородами, йому винесли інший вирок – вісім років ВТТ без позбавлення його громадянських прав і конфіскації майна. Подальша доля Дмитра Пилиповича Дорошенка наразі невідома.

Володимир Петрович Садовий народився в Рябцях у 1910 році в сімї багатого селянина (куркуля). Письменний, нежонатий. У січні 1942 року добровільно вступив до поліції. Отримав зброю, якою погрожував односельцям, коли відбирав корів у рахунок мясопоставок для німецької армії. За наказом німецького начальника заарештував сільську активістку Марію Миколаївну Дорошенко, нагороджену орденом Леніна. Насправді ж, вона колишня очільниця місцевого колгоспу і відзначена орденом Трудового Червоного Прапора. В архівно-кримінальній справі не сказано, що Марію Миколаївну Садовий доставив до поліції під варту з маленькою дитиною. Не йдеться і про те, що односельці зібрали підписи під зверненням для захисту людини, яку поважали. Марію Дорошенко відпустили. Це свідчіть про неуважність слідчих під час ведення допитів і складання протоколів. Пояснити таку неохайність можна тим, що 61-а Армія готувалася до нових бойових дій – попереду Гомельсько-Рєчицька наступальна операція. «Смерш» мав швидше закінчити свої справи в Чернігові.

До того ж, Садовий систематично бив жителів села. Однак більшість часу він перебував на території поліцейського стану в селі Хмільниця. У вересні 1943 року втік разом із німцями. Опинився в Німеччині. Працював зчіплювачем вагонів. У грудні 1944 року став бійцем РОА – армії Власова. Але в травні 1945 року опинився у полоні союзницьких військ. Ймовірно, перевірку пройшов, бо наприкінці 1946 року Садового повернули до СРСР. Однак додому він не повернувся, а знайшов притулок у Киргизькій РСР (Джелалабадська область). Його шукали і знайшли співробітники держбезпеки. Садового заарештували 6 серпня 1948 року. На допитах назвав дев’ять людей, які служили окупаційній владі. Вирок – двадцять п’ять років. Подальша доля цієї людини також невідома.

Про Кирила Власовича Шурпу інформації обмаль. Проживав на території Рябцівської сільради з 1937 року. При німцях служив у поліції. Брав участь в облавах на партизанів, уганяв для німецької армії домашню худобу. Шурпі вдалося сховатися на території Московської області, де його заарештували. 12 липня 1949 року засуджений на двадцять п’ять років ВТТ Військовим Трибуналом Київського Військового Округу. Його не врятувала служба в Червоній Армії з 1943 року. А далі – повне забуття.

Але повернемося до Олексія Жабинського. Він утримувався в польовій тюрмі відділу контррозвідки «Смерш» 61-ї Армії. У ході слідства колишній старший сержант визнав свою провину. 23 жовтня 1943 року відбулося попереднє засідання Військового трибуналу 61-ї Армії. Прослухали обвинувальний висновок слідчої капітана Анни Новикової. Вона наполягала передати справу Олексія Ілліча Жабинського до суду за статтею 58-1«б» – зрада Батьківщині з боку військовослужбовця. Такі злочини каралися розстрілом з конфіскацією всього майна. Доповідачі Овчинников – помічник військового прокурора, голова Військового Трибуналу 61-ї Армії гвардії полковник юстиції Мельниченко з таким висновком не погодилися. Жодних речових доказів проти Жабинського в ході слідства не знайдено. Звинувачення підсудного у шпигунстві складено на основі його власного зізнання і нічим іншим не підкріплено. Із справи не видно, що Жабинський проводив будь-яку зрадницьку діяльність. А засуджувати людину за якусь там підписку – немає жодного сенсу. Таким чином, відсутня документальна база для відправлення цієї справи до суду, змусили їх керуватися статтею 239 КК РРФСР, що означало – справу по звинуваченню Олексія Ілліча Жабинського за статтею 58-1«б» на підставі статті 4 п.5 КПК РРФСР  у кримінальному порядку припинити. З-під варти визволити. Тим не менше, Військовий Трибунал 61-ї Армії засудив його на десять років таборів. Вирок був оголошений 29 листопада 1943 року без права оскарження.

Олексій Жабинський опинився в одному з інтинських таборів Комі АРСР Російської Федерації. Там були відібрані десять років його життя. Коли строк табірного перебування завершився, Олексія Ілліча відправили на поселення в місто Інта. Дозволено було приїхати до нього дружині з дочкою. Інформація про місце роботи Жабинського у справі відсутня. Можна припустити, що це могла бути одна із копалень. Відомо, що він проживав по вулиці Нова, 36, кв. 2.

Йшли роки, життя в СРСР у політичному сенсі помітно змінилося після смерті Сталіна.

21 квітня 1955 року Олексій Ілліч написав скаргу на імя військового прокурора Київського військового округу, в якій відмовився від усіх своїх показань під час слідства і на суді Військового трибуналу 61-ї Армії. Наголосив, що протоколи допитів підписав під фізичним тиском з боку слідчого. (Опитана пізніше колишня слідча Військового трибуналу 61-ї Армії Анна Новикова заперечила цей факт. Сказала, що зовсім не памятає Олексія Жабинського. Зазначну, що в країні розпочалася реабілітація незаконно репресованих). Підписку на співпрацю з окупантами не давав, псевдонім йому ніхто не присвоював. Розпочався перегляд справи Жабинського. Було опитано свідків – його односельців, серед яких й колишній бургомістр Дмитро Дорошенко. Всі показали, що їм нічого невідомо про співпрацю Олексія Жабинського з окупантами. Сам же фігурант пояснив, що його двічі викликали в поліцію для бесіди з метою перевірки благонадійності.

29 травня 1956 року військовий прокурор КВО генерал-майор юстиції І. Бударгін направив протест у порядку нагляду до Військового трибуналу Київського військового округу, в якому просив трибунал скасувати вирок Військового трибуналу 61-ї Армії щодо Олексія Ілліча Жабинського. Цей документ був ухвалений лише на основі показань самого фігуранта справи. Речові докази відсутні, показання свідків на користь підсудного.

26 червня 1956 року протест генерала Бударгіна був задоволений. 30 червня 1956 року Військовий трибунал Київського військового округу надіслав начальнику Інтинського райвідділу міліції офіційний лист про рішення ВТ КВО з додатком довідки про реабілітацію Олексія Ілліча Жабинського. Ці документи були йому вручені 26 липня 1956 року, в чому він й розписався. Так завершилася для цієї людини епопея, розпочата у вересні 1941 року. Мав вибір із багатьох варіантів і раптом – більше варіантів не стало. Що відбулося далі, ми не знаємо, на жаль.

 

Людмила Студьонова

 


« повернутися

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора

Форма подання електронного звернення


Авторизація в системі електронних звернень

Авторизація в системі електронних петицій

Ще не зареєстровані? Реєстрація

Реєстрація в системі електронних петицій


Буде надіслано електронний лист із підтвердженням

Потребує підтвердження через SMS


Вже зареєстровані? Увійти

Відновлення забутого пароля

Згадали авторизаційні дані? Авторизуйтесь